Блаженніший Любомир (Гузар)

Блаженніший Любомир Гузар, Верховний Архиєпископ і Кардинал (2001р.). Народився у Львові 26 лютого 1933 року. Разом із сім'єю емігрував до Сполучених Штатів у 1944 році. Був висвячений на священика у 1958 році, а в 1972 р. поїхав до Риму, де вступив до монастиря Студійського Уставу. У 1977 році Патріарх Йосиф рукоположив його на єпископа Церкви в Україні.

У 1992 році Архимандрит Любомир переїжджає зі своєю монашою спільнотою в Україну. 17 жовтня 1996 року призначений єпископом-помічником Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського. Після смерті Блаженнішого Мирослава Івана Синод Єпископів обрав його наступним Верховним Архиєпископом. Інтронізація відбулася 28 січня 2001 року, і того ж дня повідомили, що папа Іван Павло II іменував його кардиналом.

Стаття про кардинала Гузара з'явилася в американській газеті NewYork Times 23 лютого 2001 року, наступного дня після того, як він отримав кардинальський перстень. У цій статті він говорив про роль Української Греко-Католицької Церкви у взаєминах між Римом і Східним Православієм. Це тема, до якої він постійно повертається. Подаємо його недавню промову на цю тему, виголошену уЛьвівській Богословській Академії.

Не міст, а посередник

Із промови Владики Любомира на інавгурації ректора Львівської Богословської Академії о.Бориса Гудзяка 14 вересня 2000 року.

Дуже часто кажуть, що ми, греко-католики, повинні бути мостом між Сходом і Заходом, між культурою візантійсько-слов'янською і латинстькою, між Православною і Католицькою Церквами. Міст лучить два береги, але не має своєї власної істоти, свого власного існування. Він сам у собі, властиво, є тільки мостом, але ніколи не є землею, а тим самим у якийсь спосіб немовби є ніщо.Тому мені здається, що це означення УГКЦ як мосту дуже недосконале.

Нашу Церкву я бачу як посередника. Посередник має свою власну ідентичність. Посередник - це хтось чи щось, посередник присутній в обидвох сторонах. Це дуже важливий момент. Бо він може не тільки лучити, але може також давати свого роду життя.

Ми стоїмо на границі двох великих християнських культур: візантійсько-слов'янської і латинської. Силою обставин і силою історичного розвитку ми причетні до обидвох: маємо виразні елементи візантійсько-слов'янської культури (вона у нас первісна, основна), але маємо також чіткі риси західної, латинської культури. Ми мусимо ствердити той факт, що ці дві великі культури, з якими ми злучені, одна одну практично цілковито не знають: Захід не знає і не розуміє Сходу, Схід не знає і не розуміє Заходу.

Версия для печати